MEMORABILIS

Автор: Вячеслав Тарновецький

Куратор: Юрій Онух

30.10.04 – 28.11.04

Виставка "Memorabilis" — це мистецький проект у пам'ять відомого українського фотографа В'ячеслава Тарновецького. Складається виставка з серії фотографій "Жовто-блакитне", створеної Тарновецьким невдовзі перед смертю у 2002 році.

Кольорові фотографії різних куточків світу — від Чернівців до Амстердама — мають об'єднуючий мотив: блакитні й жовті елементи, що складаються у символічне для українського ока співставлення синього і жовтого. Ці фотографії ніби щоразу вихоплюють якусь невловиму якість зовнішнього світу (цю постійну присутність символічних у нашому контексті кольорів), яку неможливо вловити, не зупинивши мить. А зупинившись, мить залишається на фотографії як скороминущий образ світу, який варто зберегти у пам'яті.

Про В'ячеслава Тарновецького, фізика, викладача Кафедри фізики Чернівецького університету, писали, що його фотографія позбавлена обтяжливої "літератури", "чиста", вона не має зайвої штучності. Це фотографія, яка фіксує розлиту в навколишньому середовищі співзвучність, де самі знімки формально не схожі, але перегукуються між собою завдяки лише кільком відміченим фотокамерою рисам.
Це фотографія, яка зберігає поезію банальних, здавалось би, образів для майбутніх і, можливо, таких самих випадкових глядачів.

Російський фотограф Борис Савельєв описуючи його фотографію написав: "Працював він серіями. Одні будувалися за хронологічним порядком. Інші — зачіпалися за якісь предмети ... Він робив серії і розкладав їх у різні папки. Там — якісь будинки. Там — труби. Але все це не література. Він завжди визначав це як фотографічну подію. А що таке фотографічна подія за Тарновецьким? Це подія, що не лежить на поверхні, але вона важлива для фотографії. Тобто, фотографічна подія визначає стан об'єкта всередині кадру, стан світла, стан композиції. І там — усе. Це є подією важливою для фотографії."

Саме за таким принципом збудовано й серію "Жовто-блакитне": подія, якою є присутність символічних кольорів, не помітна неозброєним оком, фіксується фотографією.

Гідний пам’яті

 З історії філософії нам відомий такий-ось аргумент: минулого вже немає за визначенням, а майбутнього ще немає, отже, робимо висновок, що теперішнє — це безвимірний, точковий момент між минулим і майбутнім. А оскільки він безвимірний, то складно визначити, в якому сенсі він дійсний. А звідси з'являється загроза в іпостасі відчуття, яке можна б виразити доволі абсурдним твердженням: "отож, нічого не існує".

Однак наш досвід часу, а не абстрактна рефлексія про час, каже, що час є постійним процесом, у якому щойно минуле та сподіване невдовзі відчувається як дійсне. Те, чого я досвідчив хвилину тому, — якесь враження, якесь промовлене слово, якийсь образ — уже навіки кануло в нерухому безодню, вже ніколи не повернеться, й тільки пам'ять може їх зберегти, але пам'ять — це теж лише мій власний "контейнер" вражень, який мабуть пропаде разом зі мною, та навіть якби я жив вічно й усе пам'ятав, то й тоді не міг би перетворити на дійсність те, що минуло. Усі знаємо, що пам'ять вибіркова і не раз нас ошукує; до того ж, кожен носить у пам'яті події, про які волів би забути, але це не лежить у межах нашої волі. Щоденний досвід вчить нас, що різноманітні речі, котрих ми не пам'ятаємо, або ті, що їх ми хочемо, та не можемо пригадати, повертаються непрошені до резервуару, де, можливо, зберігається і повна й неторкана наша пам'ять.

Немає сумніву, що пам'ять є умовою ідентичності й індивідуальної, і збірної, що ми є самими собою завдяки тому, що несемо зі собою власне минуле, що особистісна історія, яку пам'ятають, хоч як сповнена лакунами й деформаціями, є самою особою. Колективна історія, хоч і повна легенд, фантазій та прикрас, необхідна не лише для відчуття тотожності народів, а й для того, щоб ми усвідомлювали, що таке угрупування як народ узагалі існує. Народ, до якого ми належимо не за вибором; а за випадком народженням. Народ, що як і людська істота є творінням природи, не виник у результаті певного наміру чи плану й не повинен виправдовуватися у своєму існуванні. Він є, бо є і тому, що існує й існує правомірно. Оскільки ми не обираємо приналежність до народу, то й наче носимо цю приналежність у собі, а позбавляючись її та відмовляючи їй правомірності, ми ніби умертвляємо й сам народ.

Отакі роздуми опанували моїм розумом на маргінесі спілкування з жовто-блакитною серією фотографій В'ячеслава Тарновецького — художника, що його вже немає серед нас, живих, але який завдяки своїй особливій чутливості до оточуючої дійсності вмів розповісти нам більше, ніж тільки про її явища.
Тарновецький умів зробити нас не лише свідками збережених у пам'яті об'єктива образів, але й відкрив нам ще одну можливість рефлексувати про нашу закоріненість у дійсності.
І хоча б тому Тарновецький став для мене MEMORABILIS, а отже, ГІДНИМ пам'яті. Так, як гідними пам'яті він зробив блакитно-жовті асоціації на своїх витончених фотографіях.
 

Куратор Юрій Онух